"ТАКИ БІГМЕ КОЛОМИЯ КРАЩА!"

Цю історичну фразу, за переказами, промовили коломияни, увійшовши в складі австрійської армії 1814 року до Парижа. Кожен, хто приїжджає в це місто, ловить себе на думці, що все це він начебто вже десь бачив, що ці вулиці, майдани, двоповерхові кам'яниці, запахи, люди йому чимось знайомі, на диво впізнавані, свої. Все це — Коломия, неповторна у своїй чарівності та самобутності столиця Покуття.

Її досі називають маленьким Віднем, Парижем чи принаймні Львовом. І для таких порівнянь Коломия має вагомі підстави. Адже тут збережено дещо занедбану, але не спотворену новітніми "архітектурними знахідками" (як це відбулося в Івано-Франківську) історичну частину міста. Коломия впродовж століть не втратила власного "обличчя", того своєрідного шарму, який ніколи не повторюється і водночас по-домашньому привабливий, рідний.

Минувшина

Коломия, як стверджують науковці, належить до найдавніших галицьких міст. Перша літописна згадка про неї зафіксована ще 1241 року, хоча, на думку дослідників, є всі підстави стверджувати, що вік міста значно поважніший. Упродовж своєї історії Коломия пережила різні періоди — це були часи занепаду та розквіту. Для прикладу варто бодай згадати, що лише в ХVІ столітті татари 24 рази проходили Коломийським повітом, місто тоді було тричі повністю спалене та зруйноване. І таких руйнувань Коломия від різних завойовників зазнавала постійно. Але місто щоразу відроджувалось, воно не втрачало свого значення великого торгового та культурного центру на шляху до Європи.

Коломия — це місто традиції, дотепер у музеї історії міста зберігається чимало експонатів, які засвідчують, що столиця Покуття уважно та шанобливо ставилась до всіх тих, хто примножував її славу.

Історичні проходи Коломиєю

Значення і вага Коломиї в історії настільки велика, що для розповіді про неї та її визначних мешканців забракло б і кількох об'ємних книг, а не лише однієї газетної статті. Тому ми вирішили здійснити невелику екскурсію вулицями Коломиї для того, щоб довідатись бодай декілька цікавих історій з життя міста. Нашим провідником була науковий співробітник музею історії міста Коломиї Мирослава Кочержук.

Історія перша: Коломия — місто без доріг. Якраз у цьому сенсі Коломия, очевидно, вирішила конкурувати з Івано-Франківськом — дороги в місті, навіть центральні, це суцільні ями та баюри. Але, як з'ясувалося, ситуація століття тому була зовсім не краща, громада благала магістрат виділити кошти на ремонт вулиць, австро-угорська влада виявилась більш свідомою, аніж нинішня українська, з часом усі основні шляхи міста були вимощені бруківкою (у радянські часи практично вся знищена). Водночас у міста на початку минулого століття були також інші, не менш важливі проблеми. Тогочасне видання "Газета коломийська" від 28.08.1895 р. писала: "Кілька днів на вулиці Кілінського лежить здохлий кіт, а в Чорному потоці, який протікає вздовж вулиці Беднарської, нагромаджена така кількість здохлих псів, котів та всяких нечистот, що при дуже мілкій воді та наближенні спеки це може стати загрозою здоров'ю мешканців вулиці. Це відбувається, незважаючи на встановлену таблицю з написом "Заборонено засмічувати потік. Штраф два злотих". Санітарна служба повинна звернути особливу увагу на стан потоку". Наче навмисно, як розповідали коломияни, за кілька днів до нашого приїзду навпроти музею Гуцульщини лежав здохлий пес... Очевидно, історія має здатність повторюватись навіть у такий дещо комічний спосіб.

Однак славу Коломиї принесли аж ніяк не комунальні проблеми, яких не бракує ледь не в кожному нашому місті. Упродовж тривалого часу наприкінці ХІХ-на початку ХХ століття місто утримувало першість за кількістю видавництв в усій Галичині, які друкували твори визначних українських письменників. Чимало з них неодноразово відвідували Коломию. А Іван Франко не лише часто бував у Коломиї, але, як відомо, навіть побував тут у в'язниці. Письменник неодноразово виступав на численних українських громадських зібраннях у місті, читаючи власні твори. Він також став тим, хто підтримав свого часу створення Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини. У музеї історії міста зберігається крісло, передане родиною коломиян, у якій зупинявся Великий Каменяр. Саме в цьому темно-багряному фотелі Іван Франко, цілком ймовірно, відпочивав після палких промов та дебатів.

Але місто було пов'язане не лише з прізвищами визначних діячів української культури та мистецтва. 1880 року приїжджав сюди також найясніший цісар Франц-Йосиф. Він був тут упродовж цілого дня. Пізніше в Коломиї цілих три місяці прожив, відбуваючи військову службу, племінник цісаря Карл, згодом останній кайзер Дунайської імперії разом з дружиною Зітою. Нащадки родини Габсбургів ще й зараз говорять про те, що їхня бабця Зіта все своє життя добрим словом згадувала Коломию. Вона любила це місце на світі і завше не залишала мрії туди повернутися. На жаль, будинок, де мешкав син цісаря, не зберігся. Його можна хіба побачити на листівках, альбоми з якими так старанно видають коломийські колекціонери.

Цими тісними затишними вуличками, не зіпсутими часом, мандрував також відомий в усьому світі літературний провокатор Леопольд фон Захер-Мазох. Пам'ятаєте його "Дон Жуана з Коломиї"? Цю постановку й зараз можна побачити в міському театрі, унікальній мистецькій установі, на кін якої виходили, без перебільшення, геніальні актори.

А вже згаданий Леопольд фон Захер-Мазох писав про Коломию так: "Якщо комусь захочеться створити невеликий образ Галичини, то нехай поїде на ярмарок до Коломиї. Там він опиниться на форумі давньої римської колонії. Серед штовханини гендлярів, які пропонують, купують, сновигають туди й сюди, він побачить, як перед ним пропливає в розмаїтих обличчях дивовижна країна. Йому здаватиметься, що він то на багдадському базарі, то на церковній площі якогось села у Шварцвальді. Як і там, ударять по руках смаглявий вірменин з довгим чубуком та білявий шваб з короткою файкою в кутику уст. Відчуття подібності проймає його, і він бачить, як Схід і Захід простягають один одному руки". Письменник не помилився. У Коломиї були великі колонії євреїв, які займалися торгівлею та ремеслами, вірмен; ціла німецька громада, переважно інженери, які приїхали добувати чорне золото Карпат — нафту в Слободі Рунгурській і транспортувати її колією спеціально прокладеної 1886 року через центр міста залізниці. Подейкують, що центром Коломиї її проклав Станіслав Щипановський, магнат, що добував нафту. Він дав хабара комусь із магістрату — і колія пролягла ледь не повз ратушу. І от перед тим, як поїзд мав проїхати містом, попереду нього йшов чоловік і палицею із дзвоником розганяв курей, свиней, псів та дітей, щоб хтось з них випадково не потрапив під потяг. 1967 року цей екзотичний залізничний маршрут ліквідували.

Нащадки тих коломиян ще й зараз навідуються до рідного міста. Генеральний директор департаменту Євросоюзу Гюнтер Бурхардт п'ять років тому привіз сімейні документи, що підтверджують походження його родини з коломийської німецької колонії. І таких прикладів чимало.

У музеї міста серед інших експонатів — велетенський якір, ніби підтвердження того, що Коломия знаходиться не лише на перехресті доріг у Європу. Ще не так давно повноводним Прутом усе те, що вироблялося в місті, можна було відправляти в усі сусідні країни.

Коломийська гімназія і не тільки

Василь Стефаник, Марко Черемшина, Лесь Мартович, Мирослав Ірчан, Петро Франко, Антін Крушельницький, Роман Іваничук і ще багато-багато інших визначних людей бачили стіни Коломийської гімназії. Це унікальний навчальний заклад. Створена в 1861 році, спершу мовою навчання мала німецьку, пізніше польську. І лише з 1900 року тут починають викладати українською. Професура в гімназії була не лише високоосвіченою. Усі вони були патріотами рідної землі, здебільшого відомими громадськими діячами. Очевидно, саме тому чимало з випускників Коломийської гімназії поповнили лави Українських січових стрільців, Української повстанської армії, дивізії "Галичина".

У центрі міста дотепер зберігся будинок, у якому працював і жив адвокат Кирило Трильовський, засновник січових товариств, які пізніше стали основою для створення легіонів Січових стрільців.

Тут скарали на горло ватажка карпатських опришків Олексу Довбуша.

Звідси у ХVІІІ столітті юдейська громада почала поширювати хасидизм — ідею свободи вибору, відповідальності перед Богом та сумлінням.

Коломия свого часу стала одним з найкращих зразків співжиття людей різних національностей. Усім знаходилось місце в Коломиї. Нікому тут не було тісно. До Коломиї й тепер приїжджаєш із хвилюванням, адже добре усвідомлюєш, що це невелике місто завжди готує і має для тебе нові відкриття.

Іван КОСТЮК