"ЯК СПРАВЖНЯ ГАЛИЧАНКА, Я БОЮСЯ РЕЧЕЙ ЛИШЕ МЕТАФІЗИЧНИХ"
"Згори вниз. Роман страхів" — друга книжка Тані Малярчук, киянки родом з Франківська. Ця проза обіцяє якщо й не перевернути, то суттєво змінити уявлення про можливості і спосіб писання теперішньої української літератури. Дитячі страхи й дівочі фантазії, втеча і самотність, приреченість кохання і магія Карпат — все це не відпускає до останнього рядка.
— Який ти сама мала в житті найбільший страх? Чи малою любила лякати інших?
Боятися і лякати — моє хобі. Я боюся всього. Найбільший мій страх — безглузді випадки. Якісь речі, які стаються з тобою і яких ти не заслуговуєш. Крім того, я боюся всіляких тварин, особливо тарганів і щурів, боюся чогось нереального, точніше — переконатися в тому, що нереальне насправді існує. Боюся людей — і це, очевидно, найбільша моя вада, бо людям треба довіряти. А щодо лякання — малою я постійно лякала батьків своєю смертю. Одного разу — я це дуже добре пам'ятаю — у років п'ять — я обдурила тата, що отруїлась газом. Розпростерлась на підлозі в кухні — все виглядало дуже природно. Але у найвідповідальніший момент я засміялась і потім кілька годин аж до вечора стояла у куті. Тато повірив. Я ніколи не бачила його таким безпорадним. Це мій найбільший успіх у мистецтві лякання. Тепер мене ніхто не боїться.
— Написати роман про страхи — дитячі, жіночі, різні — чи це означає їх подолати? Чи навчитися жити з ними? Чи що?
Ясно, що кожне писання для автора — це спроба звільнитися від якихось власних переживань. Але чи вдалося мені подолати "дитячі, жіночі і різні" особисті страхи, я не знаю. Просто коли вимовляєш щось особисте і коли це особисте, нехай навіть у перверзійній охудожненій формі, стає відоме іншому, робиться легше. Так, ніби ти не один. Зрештою, якщо чесно, я не намагалась написати роман про страхи. Тепер я думаю, що хотіла (і не знаю, чи вдалось) написати про неможливість остаточної соціалізації, про вперте небажання навчитися жити між людьми, про ностальгію за природним.
— З роману очевидна визначальність місця, ландшафтів для оповідачки і авторки. Як пов'язані місце і переживання страху? Чому Карпати? І що для тебе гори?
В Карпатах я була разів п'ять, не більше. Але кожного разу гори мене змінювали. Я блудила горами, якось мало не замерзла на Попі Івані. Завжди дуже жорсткі випробовування, але ці випробовування робили мене сильнішою. Як тільки повертаєшся на рівнину, відразу знову тягне на вершину. В мене є дві фішки, пов'язані з горами — в горах нема злих людей і в горах ближче до Бога. Банально, але в гори я йду, як на сповідь. Гори — це єдине святе, що в мені залишилось. Тому я мусила ненадовго замкнути свою "героїню" в Карпатах. Щоб вона взяла себе в руки і припинила перейматись дурницями.
— Ти давно переїхала до Києва. У який спосіб ти звикала, освоювала, приручала це місто? Чим воно може настрашити галичанку?
Київ ніхто ніколи не освоїть і не приручить. Навіть намагатися не треба. Київ — справжня столиця. Він харчується провінціалами — поглинає їх і від того абсолютно не змінюється. Київ для мене — це теж така собі гора, але без вершини. З іншого боку, Київ якраз цим мені і подобається, що в ньому можна розчинитися. Івано-Франківськ інший — він затишний і компактний. Всі всіх знають. Раз пройдешся стометрівкою — і обов'язково зустрінеш когось зі знайомих. В Івано-Франківську нема де сховатися. Чим мене може настрашити Київ? Нічим. Потворний бік Києва я вже бачила. Неприємно. Але я, як справжня галичанка, боюся речей лише метафізичних.
— Що для тебе означає бути безстрашною?
Бути безстрашною для мене означає сприймати життєві події без опору і жалю. Не нарікати, не нити, не скиглити. Якщо вже щось сталося, то, отже, так має бути. Але я не безстрашна. Я знаю лише одну таку безстрашну людину — і вона працює у редакції вашої газети.
Розмовляв Андрій СОВА